Dream Theater – Falling Into Infinity (2 LP)

Після двох абсолютно успішних альбомів — Images & Words та Awake, а також не гіршого за них міні-альбому A Change of Seasons, музиканти Dream Theater на чолі з Джеймсом ЛаБрі представили світові нову роботу — Falling Into Infinity. Альбом включає 11 композицій, деякі з яких мають справжню прог-рокову тривалість — понад 10 хвилин. Що ж являє собою ця платівка? Це чудова ретроспектива й одночасно відсилання до численних джерел натхнення колективу, органічно вплетених у музичний образ Dream Theater. Вже інтро — New Millennium — виявилося своєрідним провісником нової ери для групи. Однак згодом колектив пішов іншим шляхом, і той, хто сприйме цю пісню як напрямок на майбутнє, помилиться. Початок композиції навіяний експериментами King Crimson з гітарним звуком, який поступово переходить у мелодійний хард-рок. В альбомі є й класичні для DT потужні, витончені треки (You Not Me, Burning My Soul, Take Away My Pain), і фанк-рок із справжніми інструментальними соло (Just Let Me Breathe), і проникливі балади (Hollow Years, Anna Lee), а також коротка, але яскрава інструменталка Hell’s Kitchen та епічні 12-хвилинні твори Lines in the Sand і Trial of Tears. Останні можна було б вважати візитівкою Dream Theater, якби не кілька справжніх перлин, розкиданих по альбому. Одна з них — Peruvian Skies. Це транова, атмосферна композиція, експериментальна за духом, наповнена спокійним, майже флойдівським настроєм. У ній можна вловити схожість із Wish You Were Here — група блискуче передала потрібну атмосферу. Соло Петруччі тут неймовірно виразне, а фінал повертає слухача до метал-реальності колективу. Композиція вийшла вдалою, і таких, на жаль, стало менше в наступних релізах. Hollow Years — балада, здатна довести до сліз навіть найвідданіших шанувальників групи. Дуже зворушлива, мелодійна та запам’ятовувана. Лірика вдалася Петруччі особливо — і за словами, і за музикою. Шкода, що Dream Theater так рідко випускають балади подібного рівня. У Lines in the Sand оживають найкращі моменти Awake та Images & Words. А після п’ятої хвилини починається справжнє диво — клавішно-гітарне соло, яке викликає захват. У цій композиції є відлуння Torch Song групи Marillion, але Dream Theater роблять це по-своєму, вражаюче. Такі моменти змушують ностальгувати за тими часами… Окремої згадки заслуговує й спокійна, у дусі The Beatles, Anna Lee, що викликає асоціації із записами ліверпульської четвірки 60-х років. А завершує альбом 13-хвилинна тричастинна сюїта Trial of Tears. Її неможливо описати кількома реченнями. Це справжня квінтесенція звучання Dream Theater — з технічними партіями, флойдівською атмосферою, несподіваними переходами, включно з акустичною гітарою під шум вітру… Справжнє задоволення! Чому вони більше так не грають? Слухаючи такі клавішні партії, починаєш задаватися питанням: чим Рудесс був кращий за Шерініана? Його експерименти в Liquid Tension Experiment не були настільки вражаючими, як сольні роботи Шерініана, які показали весь його потенціал. У цій сюїті він звучить як гідний продовжувач стилю Кевіна Мура, водночас додаючи щось своє. Загалом Falling Into Infinity став завершенням цілої епохи в творчості Dream Theater. Дивлячись на нього з часової дистанції (з моменту релізу минуло вже кілька років, і за цей час вийшли Scenes from a Memory, Six Degrees of Inner Turbulence та Train of Thought), можна сказати, що цей альбом — один із найвдаліших у дискографії групи. У ньому є все, за що фани люблять DT, але й нові, сміливі, вдалі експерименти. Саме про таких Dream Theater і досі з ностальгією згадують старі шанувальники, відмовляючись приймати жорсткіші наступні релізи. Це не розчарування — це туга за минулою епохою, коли група прощалася з певним звучанням. Було б чудово почути Dream Theater знову в такій формі, з композиціями, схожими на ті, що представлені в цьому альбомі. Falling Into Infinity, як і Seasons End у Marillion, — один із найзріліших, цілісних і водночас недооцінених альбомів. І зовсім марно.