Mott The Hoople - Brain Capers (LP)

Багато хто вважає, що Mott the Hoople стали по-справжньому цікавими тільки після втручання Девіда Бові. Можливо, в цьому є частка правди: перші три альбоми, незважаючи на шикарні назви і обкладинки (наприклад, Mad Shadows - геніальне ім'я для платівки), загалом вийшли досить середніми. Група завжди блищала на концертах, але в студійних записах відчувалася скутість, немов атмосфера студії їх пригнічувала.

Коли за Brain Capers знову взявся продюсер Гай Стівенс, він, схоже, був рішуче налаштований струсити колектив і додати їм потрібної гостроти. Ходять чутки, що в студії розбивали стільці об стіни, створюючи потрібну нервозність і напругу. І що б там не відбувалося, воно спрацювало: за рік до того, як світ дізнався про New York Dolls, ці хлопці з Херефорда записали справжній прото-панк-шедевр. Звук став різким, насиченим і наполегливим, багато в чому завдяки верескливо-громкому органу Вердена Аллена. На жаль, пізніше його гра відійшла на другий план і зовсім зникла в хітових роках гурту.

Іен Хантер звучить так, як ніколи раніше: його голос сповнений емоцій, він кричить від люті і гарчить із презирством. Досить послухати Moon Upstairs або Journey: перший - один із перших записів, де дозволили собі відверту лайку, другий - містить один із найубивчіших рифів, коли-небудь записаних на вінілі. Так, чорт забирай!

Death May Be Your Santa Claus, що відкриває альбом, одразу ж задає тон: барабани Баффіна тримають жорсткий ритм, орган Аллена верещить і скрегоче у справжньому панківському хаосі. Це могли б бути Sex Pistols, і вже точно Пол Кук надихався цією грою на барабанах.

Але не чекайте від мене повного розбору альбому - шукайте самі, якщо вас це зачепило. Просто запитайте себе: чому у вас досі немає його в колекції?

Adrian