Pink Floyd – The Division Bell (2 LP)

Після трирічного туру на підтримку A Momentary Lapse of Reason група взяла паузу: Девід Гілмор брав участь у сторонніх проектах, а Нік Мейсон працював над саундтреком. У 1992 році Гілмор, Мейсон і менеджер Стів О'Рурк взяли участь у південноамериканській гонці класичних автомобілів La Carrera Panamericana; музика для документального фільму про гонку послужила іскрою, і вже в січні 1993 року трійка музикантів почала джем-сесії, які поступово вилилися в матеріал для нового альбому.

Записаний в 1993 році і випущений 28 березня 1994 року, The Division Bell став чотирнадцятою студійною роботою Pink Floyd. Основний творчий тандем — Девід Гілмор і Річард Райт, який фактично повернувся до складу групи, — написав більшу частину музики; до створення також доклали руку Нік Лейрд-Клоуз, Ентоні Мур і продюсер Боб Езрін, який разом з Гілмором вів виробництво релізу.

Більша частина записів проходила в лондонській студії Britannia Row і на житловій баржі Astoria; до сесій незабаром приєднався басист Гай Пратт.

Тематика альбому зосереджена на кризах спілкування — нерозумінні, відчуженні та розривах між людьми. У текстах відбилися і міжособистісні відносини всередині колективу, і особисті переживання Гілмора; значний внесок у лірику зробила Поллі Самсон — британська письменниця і журналістка, а також співавторка текстів і цивільна дружина Девіда Гілмора (пізніше його дружина). Хоча сама платівка не замислювалася як політична, окремі треки (зокрема A Great Day for Freedom) неодноразово пов'язували з історичними змінами в Європі і використовували в політичному контексті.

Звучання альбому поєднує фірмову атмосферність Pink Floyd з м'якими клавішними партіями Райта і характерними гітарними соло Гілмора. Відкриває Cluster One задає медитативний тон, інструментальна Marooned, емотивна Wearing the Inside Out і масштабна High Hopes — одна з кульмінацій пізнього періоду групи — демонструють багатошаровість і зрілість звучання.

Матеріал перевищив годину, до релізу увійшли 11 треків; багато ідей, що залишилися, пізніше лягли в основу альбому The Endless River. Нік Мейсон відзначав (у 2005 році), що робота над платівкою носила «домашній» характер: сесії зблизили класичний тріумвірат Гілмор–Мейсон–Райт, в той час як Роджер Вотерс критикував діяльність групи ззовні — обставина, яка ще сильніше відгукнулася в темі нерозуміння і роз'єднаності, що лежить в основі The Division Bell.

Це зріла, продумана і атмосферна робота: за звучанням близька до класики Pink Floyd, але залишається самостійною — теплою, емоційно насиченою і технічно вивіреною. Альбом високо цінують шанувальники за глибину і якість продакшну, навіть якщо широка публіка оцінила його неоднозначно.